cikavist

інтимна прогулянкас з ріелторами продовжується

Tue, 15 Dec 2009 18:36:57 GMT

Так, намагаюсь відновити в голові всі "походи по хаткам" як каже мій вітчим, в голові все змішалось в одну велику кашу...
відчуття ненависті з боку ріелторів не перестає мене полишати, у мене почалась квартирно-офісно-магазинна манія, я скоро вже не зможу жити без того, щоб не зателефонувати якомусь ріелторові і щось попросити знайти, пошуки приміщень у мене вже ідея фікс і вони сняться мені навіть вночі. добре якщо цей сон має негативний фінал, тоді не так тяжко повертатись в реальність, а якщо ненароком почнеш мріяти і намрієш собі "золоті гори", ось тоді й очі відкривати не хочеться.
ладно, згадалась ще одна прогулянка...
я зателефонувала якомусь дивному ріелтерові. чому дивному? бо вона якась відморожена була: пасивна в напівсонному голосі, тормозила з відповідями і теж більше одного разу не зателефонувала.. ось так от. ну ви вже знаєте- це норма для них. :)
значить прийшли ми на місце зустрічі - еко маркет на черняховського, а квартира типу на соборній площі знаходиться (здається так вона там називається, короче там де загс).
дума собі- прикольно,куди ще центровіше вже знімати.
тут приходить ріелтор і починає триндіти з кимось по телефону, навіть не привітавшись, менш з тим, мені то що до неї.
починаємо заходити потихеньку в дєбрі (хоча мо то й не дєбрі були, але на вулиці сьома вечора- темно і для мене то були дєбрі) тут зустрічаємо якусь бабцю і дідця, хто такі?-незрозуміло. потім доходить- ще один ріелтор.
підходимо до будинку, страшненький такий, але ж нам не дивитись на нього зовні- головне що в седеині, підходить хазяїн- такий собі дідок, ще наче і ненайстаріший, короче дідок в полнам расцвєтє сіл :)
фух - нарешті власник.
заповзли на третій, так мені здається, поверх: хопа, хопа - нові двері, еееееее а за ними ще одні савдеповські... хех, дарма раділа.
вах, вах, вах - які високі стелі, як просторо.. але ж не буває без приколів... самі розумієте.
знчить заходимо в спальню, бо вона найближче до виходу знаходилась:

вав, класне ліжко, м"яке, навіть на нове схоже, хороший матрац, ну все класно, але.... ось інша сторона:

якщо бачете, то поряд з меблями сучасними знаходиться радянська шафа, яка сюди не в тим не в ворота. не естетично - це факт.
можливо ви скажете, що я зажерлась трошки, але вже ж якщо вирішили знімати дорогу і гарну квартиру, то треба до цього і йти.
просуваємось далі по курсу, це кухня:

якщо вам не ріже око відразу, то поясню: всім видно мабуть що тумба під раковиною достатньо сучасна і явно не пасує до стінки, яка мабуть ще дореволюційна дещо. нажаль власник не постарався зробити фото "прекрасної" плити, яка на ладен дихала там, а дверці духовки я навіть боялась відкрити просто, бо треба було б мабуть платити за те, що вона відпала. тай холодилььника як бачите тут не видно, бо він теж старий і страшний, десь ще років 80х.
далі наша екскурсія плавно переходить в ванну і туалет. тут ціх фото теж нема, бо як ви розумієте є недоліки.
ті, хто з вас жив в житомирі, то знає, а ті, хто ні, то я розповім: вода гаряча буває зранку і ввечері, якщо буває!!!! а в ванній стоїть такий собі малюсінький боллєр, яким нічого то й по суті не нагрієш... а ванна така мілка, що навіть не полежиш в ній...
далі ми плавно переходимо в загальну кімнату:

вав, вав, вав і ще раз вав - нова стінка, мені дуже сподобалась, але знову ж таки: фотка така річ, яка гарно може приховувати недоліки:

ми бачимо старезний диван, який ну ніяк не вписується в сучасний інтер"єр стінки, нажаль автор знову ж таки не показав, що знаходиться зправа від дивану, а там стоїть дебелий комод, товариш кухонної дореволюційної стінки, який, як вважає власник є дуже цінним експонатом для колекції якогось антиквара. бугага.
саме тут ви можете побачити як виглядають двері- вони страшно старі і мільйон раз перефарбовані, ще й скриплять добряче. міг би вже власник і змазати. знову ж таки - тут не буде фото з коридору, так як це не дуже естетично доповнюватиме композицію: в коридорі про вішалку нічого і думати це раз, а по друге на підлозі лежить страшні доски, як в приватних старих будинках, вони всі покарьожені, з щилинами з яких гарно сквозить вітерець. мало того, в кожній кімнаті є балкон, здавалось би чим ви незадоволені, це ж класно. але нажаль власники навіть не чули мабуть про таке досягнення науки як застеклені балкони і металопластикові вікна. бо вікна страшні і старі, не мінялись ще з часу, коли був побудований будинок, а батаре як вам відомо мають властивість погано гріти, а стелі високі там: 2,75, а обігрівач у нас один і прийшлось би нам платит, платити за електроенергію і нерозплатитись.. ось так от.
а на закуску така байка: коли ми виходили з квартири, власники навіть не змусили себе почекати поки ми підем, саблюсті мєри прілічія так би мовити, і почали виказувати ріелтерові свої побажання: нам таких малих більше не приводьте, це не серйозно, нам треба серйозні люди.
от мені цікаво, як можна зрозуміти за 20 хв серйозна ти людина чи ні... мабуть директора школи, ким і являвся потенційний здавач квартири, знає секрет того, як оприділити серйозність людини.
шукаємо далі...

Здавалось би вже нічому й дивуватись, але...

Thu, 10 Dec 2009 06:46:53 GMT

Поступово я стала почувати себе "десперейт вайф": обдзвонила купу ріелторів, всі годують завтра, а приходить завтра і не одного дзвоника, ти їм пропонуєш гарно заробити, ладен вже ледь не за будь які гроші зняти ту нещасну квартиру, а вони вже на стільки заїлись, що їх нецікавлять навіть 50% гонорари..
ачєрєдной раз купую газети з оголошення і починаю дзвонити...
здавалось вже нічого мене не може здивувати, але ж ні...
після тривалих очікувань, пізнього вечора (ніфіга собі, які вони наглі вже й ніяких правил пристойності не дотримуються ) з ажіотажем і божевільною радістю в голосі телефонує мені "якась" ріелтор, бо з рахунку я збилась,а імена запам"ятовувати навіть і не намагалась..
просто криком кричить, виглядала так: "ВаВ, супер пропозиція, новорічні ціни, розбирай хто встигне"
а на ділі вийшло, як зазвичай у ріелторів.
нічого нового, продавец не продавець, якщо не вміє розрекламувати і заговорити зуби.
хоч вірте хоч ні, але то був останній раз, коли у мене з"явилась надія на те, що я щось знайду варте того, щоб там жити.
так ось, двоник: "Яну тут такоє, тут такоє... шо? га? яке? - та вабще, неслиханная щедрость - будинок, біля сенного ринка сразу, прєдставтє сєбє 2 етажа, толька два года как после рємонта, квартирантов еще не видал, хазяєва хатят всего 1100 и больше нєкаких комунальних платєжей, ви прєдставляєте?! нада ехать и брать нє глядя, гдє такоє видана и слихана.. "
короче, домовились ми на наступний день на 18.30, бо там вони чи то прибирали, чи то її діти виїздили на навчання з будинку, я так і не зрозуміла до кінця чому саме на завтра і на такий час..
як завжди ріелтор не забула повторити, що ми йдемо дивитись самі перші, у неї типу зв"язки і льготи як у ветеранів.
наступного дня, я, як ні в чому не бувало, в 5 годині викладаю собі англійську діткам моїм, а тут - дзвоник з криками: "Яна, если можєтє, то едьте сюда прям сечас, а то забєрут, слишите - забєрут хату, хазяєва нє чесниє, пригласили еще риелторов"
ну, Яна, як чесний громадянин, теж не хоче лишатись на задніх позиціях, закінчує швидко урок (добре, що вона подзвонила в кінці заняття), викликає таксі і мчить, заодно, зтягує з обігрітого крісла жень і змушує летіти теж.
доки приїхав Женя, я вже раз 30 прослухала заїжджену пластинку двох ріеторів, які ж все таки люди нечесні і як вони старалсь, щоб цей будинок дістався нам і все намагались дати зрозуміти, що ми не винні, якщо ви лишитесь в прольоті.
корче піар компанія у них удалась, я вже трошки почала нервувати, можливо ізза того, що обіда давалась в знаки (як це так, класний будинок і не дістанеться нам), а можливо мені просто було холодно.
поки суть да дєло, ріелторши визвонювала хазяїв, я почала обглядатись навколо: "стоп, закралась думка, а біля самого базару приватних будинків то якось не густо..."
не просто так моя совість починала гризти мене...
врешті-решт, ми добились до власників і пішли по дорозі до кондитерської фабрики (хто знає житомир, той розуміє, що це ну дуже хороші дєбрі вже, а не базар, як було сказано).
пройшовши метрі 200-300 від кондитрки, ми звурнули в якийсь забитий перевулок, де асфальтом і не пахло, а про освітлення і подавно можна мовчати.
мої очі з надією бігали від будинка до будинка намагаючись знайти хоч щось гарне, але то було марно..
і тут, за вискоим ОДНОПОВЕРХОВИМ будинком, ми побачили "наш" "казковий" двоповерховий і чомусь, що вже не здалось мені дивним, він був нижче одноповерхового...
ага, забула сказати про власника: я була шокована, бо до нас вийшов якийсь горбатий, пузатий слюньтяй з відвисшими губами, виглядав психом і поводив себе не краще, з часом ми зрозуміли, що його дружина не далеко від нього ускакала.
але то дарма.
у дворі світла не було і я ледь не полетіла на своїх 10 сантиметрових підборах і не зарила носов в якусь дивну собаку.
потім ми пройшли в якийсь незрозумілий коридорчик, він був на стільки вузький, що там могла пройти одна лише людина, та щей він був якийсь трошки перекошений.
далі, що мене якось здивувало, ми відразу потрапили в кухню, яка була і за коридор одночасно.
на кухні було двоє неприродньо вузьких дверей, за одними був туалет з пальною машиною, а за другими ванна кімната, лише на кімнату вона не була схожа, бо ти міг зробити лише один крок і потім відразу валився в ванну, про якісь полички чи шафки навіть і мова не йшла.
значить ремонтом там і не пахло, страшна плтика, якась незрозуміла тумба замість кухоного стола, якийсь типу уголок столовий - стіл і типу м"який диванчик угловий, який треба було б завжди відідвигати, коли хотів би долізти до холодильника, бо, як я зрозуміла, у власників було мабуть дивне уявлення про холодильник, дивлячись на те де він стояв (під сходами на другий поверх, за угловим диваном, і щоб до нього дістатись треба було той диван відсувати), то це була сама непотрібна річ на кухні.
далі було ще цікавіще, не просто так я сказала, що була на підборах, друзі знають, що я не така вже й щоб дуже висока 179см+ 10см підбори=189 см, як для кімнат з нормальними стелями нормальний зріст, але власник сказав що на другому поверсі кімната всього 2 метри, та й нічого, подумала я, ми всерівн одо 2х не дотягуємо.
але не тут то було, ледь залізши на 2й поверх по страшним сходам, які, доречі, ЄДИНІ в будинку нагадувались щось типу косметичного ремонти.
так от, задершись туди, я відчула себе гігантом, бо я відразу ж вперлась головою в стелю, це було дивне відчуття.
але це було не саме страшне, найбільше мене насторожив дивний агрегат, схожий на роздовбану батарею, яка видавала дивні звуки клекотіння, журчання і випускання чогось. чомусь мені відразу здалось, що нас заре знесе в повітря.
у мене поступово пройшов стан паніки, розчарування і я просто була смішно ошарашена, а останньою краплиною перед тим як зірватись від сміху були слова власниці: "ні, ні, нехай діти дивляться, правильно - їм же тут жити, а ми тут недалеко живемо, але турбувати вас не будемо, навіщо, хіба що (це такий був мало важливий факт для неї, що вона вирішила це просто згадати в кінці нашої "теплої зустрічі")" раз в тиждень будемо заходити до вас з чоловіком помитись, бо у нас бачте гарячої води нема, ну і заразом попратись- бо пралки теж нема...."
паніка...
завіса...
продовження слідує..

Пошуки продовжуються... :)

Mon, 07 Dec 2009 10:00:01 GMT

Ви знаєте, все добре було б і я би можливо не писала цього тут, але я просто фігєю, як кажуть, від нашої "розвинутої" а я би сказала недорозвинутої, а то й взагалі похериної сфери послуг.
ще більше я впевнилась в тому, що наші люди зажрались і носяться з собою і не знають куди себе таких хороших притулити, чому так? а все просто, я би ще повірила, що київські ріелтори розбалувані умвагою і грошима: столиця, як не як, гроші більші крутяться, та й ціни на квартири з дуже вже круглими нулями, тобто жити є за що і можна вже покрутити носом перед потенційним клієнтом, та й тим більше якщо він простий пересічний громадянин, а не дядько з розтопориними пальцями, який сам не знає чого хоче, головне дорогого і покрутіше. а що може дати пересічна людина - скромна сума та й мабуть давайте щось на окраїні, але й в гімні жити не хочеться, а ріелторові довго панькатись не хочеться, то й швидко забиває: нєт інтєрєса. маленькій улов:)
до чого це я?! ага, але ж це київ, блін, столиця..
а ми в житомирі, манюньке провінційне місто, здавалось би бідніші люди, щоб не зовсім образити, мало хто захоче туди їхати жити, багато хто тікає, бо ж столиця поруч, а сталічним парнішай інтєрєснєй бить как не как, але менш з тим..
так ось, депресивне місто житомир, де, здавалось би, ріелтори мали б кидатись на кожного потенційного клієнта, цілувати ноги та руки йому і так задовбати своїми пропозиціями, що клієнт не знатиме куди сховатись, лише б це надоїдливе створіння відстало.
чому створіння? бо рієлто - це скоріше від народження, ніж набуте...
так от, ріелтори в житомирі, так мені здається, ще більш зажрані ніж в київі, і це клієнт має бігати за ними Богами бізнесу нерухомості.
докази цього прості: дивна закономірність, звониш ріелтору, мало того, що частенько з першого разу вони тебе посилають, бо вони заняті, гвоорять з кимось чи ще щось роблять і ладно, якщо це не робочий час, але це серед білого дня; інше - виникає відчуття, що ти говориш не рідними для них російської чи українською мовами, а якоюсь китайського чи що, бо звичайне поснення в пару коротких фраз чого ти хочеш, типу: "дві кімнати, центр, гарний ремонт, стірадка, вся техніка, нормальні меблі, без проблем з гарячою водою, не перший і не останній поверх, тепла" до них не доходит, а часом звучить магічно, бо частенько перший перезвон з пропозицією звучить так: "вав, є крута хата, на вокзалі, перший поверх, без стіралкі, косметичний ремонт і головне така дешева". парадокс: ти кажеш давайте нам дорогу, головне щоб все було дуже гарном стані. а вони тобі пропонують шерпотреп.
інше: часто, після другого перегляду якось гівна, яке зовсім не відповідало твоєму запросу, ріелтор втрачає до тебе інтерес, у нього вже на тебе не стоїть так би мовити і він забиває на тебе, начебто тебе і не було ніколи і дуже дивується, якщо не злиться, коли ти йому дзвониш і нагадуєш про себе.
після енних "зносин" з купою ріелторів я вже навчилась не вестись на їхні розповіді, на зразок: "супер квартира та щей в такому то такому то місці, та там живе одна еліта, і ремонт супер, бла-бла-бла".
моя порада, не ведіться, а будьте холоднокровні, повірте мені, так леге потім переносити розчарування.

зрозуміло, що не все так і погано, з мільйона переглянутих квартир, сама перша була просто чудова, навіть краще ніж я хотіла і очікувала отримати в житомирі, але місця там не те що не футбольне поле, але й коморка папи карло була більшою мабуть...
після того почались невдачі..
звоник ріелтора: "Яна, є квартира, ну просто супер, самий центр, вул. Московська, до базару не далеко, до магазинів теж, а головне- не повірите, але в цьому будинку живе сам мер міста, там не буває такого щоб не було води чи отоплення чи ліфт не працював, беріть нє глядя".
та нєєє, я краще подивлюсь
і що я бачу? пошарпані ліфти, страшний двір, странший вонючий під"їзд, а квартира....
коли я зайшла, я довго не могла зрозуміти, це у них такий крутий новий паркет чорного кольору чи як?
в реальності, пояснення було таке: з цими переглядами ми просто не встигли помити підлогу.. цікаво цікаво це ж скільки у вас переглядів і яка має бути багнюка при вході в будинок, щоб підлога стала чорною і взагалі на ній не лишилось ні одного світлого місця, навіть в кутках.
кухня, це просто треба бачити, просто так не опишеш, а ще треба бачити як хазяїн намагається сам себе умовити, що у нього дуже чудовий холодильник, невідомого виробника і року, а плита, пофігу що вона радянська, головне що вона перевірена часом, а те що скло в духовці тріснуте, та кого то цікавить, ви що щось готуватимете в духовці? -та не смішіть мене скажав мені хазяїн. менш з тим, меблі по хаті всі болото-чорного кольору, таке відчуття, що ти не в квартирі на 6 чи якому там поверсі, а в підземеллі, порадувала єдина річ- два великі балкони, але все б нічого, квартира то трикімнатна, а третя кімната закрита і це так унило дивитись на двері з яких ледь пробивається світло. доречі про двері, щоб не відставати далеко від підлоги теж вирішили стати чорними в білі плями-потьокі від фарби, мабуть теж клієнтура приходить з бруднющими руками і вони не встигають мити.
на останок - все це добро нам хотіли впарити за 2500 грн, що робить ім"я меркині з гівняними квартирами, що і на 1500грн не тягнуть, дякуюмо тобі мер Шелудченко!!бугага.
продовження буде.

Не одна дивна історія з життя або як я шукаю квартиру.

Sat, 05 Dec 2009 13:22:32 GMT

гм.. з чого ж то б його почати.
ну почнемо як зазвичай: "жили були.."
отожот, жили собі дві людини, він і вона, він - Женя, вона- Яна і угараздило їм одружитись...
все то нічого б, якби питання з житлом не стало так гостро: де жити? зрозуміло, в "величному" місті житомир дешевше, всі друзі тут, рідні, та й повітря чистіше, менше люду, який не сидить на головах, не трамбує та пресує тебе в транспорті.. зрозуміло, купу мінусів, але не довго думаючи, але при цьому поламаючи собі голову з усіма за та проти, ми вирішили оселитись не в місті-герої, а в такому собі Житомирі.
здавалось би, які можуть бути проблеми: їжа не дорога, житло типу теж.. живи собі в центрі міста, ходи пішки, май гарне здоров"я, але не тут то було...
почалось все з того, що я послухалась маму мого дорого чоловіка: "Яночка, у нас місто депресивне, квартири здають аби які, без ремонту, обдерті". ну Яночка собі на вус матає, але квартиру шукає.. але шукати, дурепа, вирішила теж послухавшись поради мами і звернулась в агенство до знайомих: чекаю, чекаю собі і кінця і краю не видно моїм чеканням...
врешті решт знайшли щось..
пам"ятаю цей день: соняна тепла погодка, останні теплі дні намагаються вибороти ще трошки собі часу, яскраво світить сонце, а ми підіймамось в будино по сходам всього на другий поверх (думаю собі, яка краса, не дуже високо).
ось і свій коридорчик..
заходимо!!!
яка краса, сонце так і засліплює очі (вав!!!! квартира сонячна, як я мріяла про купу сонця у себе в кімнатах (а тепер думаю - саме це гадке сонце і засліпило мою непохитну серйозність та обачність - хе-хе)). квартира наче чиста, і обої гарні, не савдеп...
ось тут то і почала моя раціональність боротись сама з собою: як так, те що казала мама і насправді- все не так, не така й пошарпана квартира, а в сонячних променях взагалі раєм здавалась мені..
ну так, є погрішность, там трошки шпалери відстають, там требе помити, там почистити, але загалом- все круто
а кухня яка- хоч на роликах розсікай)))
не довго думаючи і не сильно намагаючись приховувати свою радість, я кричу: беру!!! беру!!! і без питань. та й часу не лишилось більше, бо через день мав приїхати мій любий коханий, врешті-решт гарно вклалась по часу, якщо не брати до уваги те, що шукали мені цю одненьку калічку півтора тижня.
але радості моїй немає меж і більше я нічого не бачу, не чую і взагалі - я задоволена!

дом, мілий дом...
з горем по полам, зібрали ми речі, точніше дозбирали, дуже швидкими темпами, просто неймовірно, як завжди купу всього забули. прислів"я: поспішиш людей насмішиш це саме про нас в даній ситуації. але менш з тим.
заїхали!!!
бардак несусвєтний, рукі розбігаються, очі розбігаються: о мамочкііііііі, що робити, як робити, з чого починати...
хех, врешті решт взяли себе в руки, на допомогу прийшла люба Анічка. прибрались трохи..
але по спогадам згадую, що ще не один день в нашому вилкому коридорі валялись залишки наших клунків. висновок: великий коридор має і свої мінуси.
поки приживались,с вяткували новосілля і тд, недоліки не кидались в очі, але з часом, коли роботи ставало все менше і менше, а нудьги все більше і більше починаєш прискіпливо придивлятись до всього, сам того, мабуть, не бажаючи, але в око почали кидатись не дуже добрі речі.
я обожную поніжитися під гарячим душом з сильним напором води, який може помасажувати тобі тіло і допомогти розслабитись, але не тут то було - душ наш схожий на трубку від телефона ще доісторичних часів, але все б нічого, з нього виламане ситечко і вода л"ється однією струєю і зовсім не з гарним напором.
хех... довго не думаючи я хватаю свого чловіка і тащу на базар купувати душ.. купили...
ррррррр... а напор у нас такий, що не дозволяє якось під гарним напорчиком постояти, тай в ванній кімнаті зовсім не стає тепло, а лише сиро, прохолодно і сіро (бо лампа калічна).
пробувала повалятись в ванній, але поки дочекаєшся, що набереться достатня кількість води, щоб хоча б було не холодно лягти в неї, то можна виспатись.
добре, я змирилась з чеканням, але ж вода то не така вже й гаряча, щоб сама ванна могла прогрітись... хник-хник (в голові одні думки: коли я поїду в київ і зможу поніжитись в душі як колись то було і чому я не цінувала того, що мала)..
з кожним днем невдоволення зростає... та й чоловік не дуже такий бачу задоволений.
ачєрєдной раз я вирішила помитись, ліпше б я цього не робила, все менше і менші мені хочеться взагалі митись: залізла в ванну, не дочекалась поки набралось достатньо води, бо не було часу чекати... ррррррррррр наша колонка прикала дового жити, так я і вилізла з напів вимитою головою, замержшою і злою, що зовсім не на руку мому коханому: на кому ж зганяти зло як не на ньому, але ж насправді він ні в чому не винен, знімала квартиру я (!!! але яка розумна дівчина сама собі в цьому признається, а тим більше скаже про це чоловіку) так і я злилась, скреготала зубами (а насправді так і є - бо коханий каже, що воночі я частенько стала скреготати зубками моїми, все - боживолію) і зганяла зло на кому?.. та ж зрозуміло що всі горіхи летіли на нього!!!!
ось вже й мій ДН на носі, зрозуміло що приготувань купу, з кухні не вилажу... два дні святкуваань- гору наготувати, прибрати, перемити і тд
на другий день наша раковина не витримала наого напору на неї і теж приказала довго жити, фонтаном пускала нам воду з усіх дирок.
кого кликати ремонтувати?? зрозуміло, що хазяйку. а вона перекинула все це не кого? на чоловіка.
він з кислою рожею врешті-решті, зпромігся завітати в наш, так би мовити затишний куточок, і з кислою рожею сказати: "я ПП, то що мені в сантехніка перевчатись чи що"
з горем пополам труба перестала тікти, а про кран він сказав просто і лаконічно: "тю, то дивіться, ви до кінця його не докручуйте і він тікти то й не буде". чолоків мугукнув у відповідь на знак згоди, а я лише зціпила зуби.
з часом мене почала бісити колонка, яка не мала витяжки і вся гарь шла по квартирі.
ще з часом, нас почав донімати холод і ми стали грітись як всі нормальні радянські люди газовою духовкою, але ж так багато не нагрієшся...
наш бюджет потерпів трошки краху- ми купили обігрівач!!! стало тепліше, але кухонна, ванна і туалетна сирість продовжує діставати.
моє серце крається, я так люблю точніше вже любила готувати щось в духовці, а це що у нас- це страшна, далека пародія на неї, у мене все горить і димить, ще трошки і сусіди зможуть викликати пожежників!
прийшов час!!!! мій коханий сказав: досить, шукаєм іншу квартиру!!!
а хто її має шукати? зрозуміло, що я! бо він працює, а у мене не нормований робочий день, якщо його взагалі можна назвати робочим....
ось так ми живемо поки що всі в пошуках...
наступного разу я розповім вам про причуди житомирських ріелторів, квартир і тд..
чекайте продовження,
обіцяю вам цікаву і захопливу прогулянку!!!

Ми-люди!

Wed, 09 Sep 2009 19:15:04 GMT

Ми люди, і життя наше людське, явно що не твариняче, хоча у кого як.

Я живу, бо відчуваю як тече кров по моїм жилам. Як я це відчуваю?!- достатньо просто подивитись на руки – на них виступають вени, вони теплі і наповнені блакитною рідиною. Це не переконливо звучить? Можливо і так.. ще можна просто гострим лезом перерізати вени і тоді внутрішнє тепло відчується сильніше, палкіше, тоді життя стане короткочасне, але таке бажане, таке потрібне…нажаль вже буде пізно, тому давайте задовільняти себе тим, що ми бачимо очима. Вони не мають зраджувати…

Нехай якби тяжко не було жити, але нам дана така можливість, ми маємо це прийняти як факт, як вже здійснене.

Живеш ось так як можеш і не знаєш, не маєш уявлення куди це тебе приведе – чи то до раю, чи то до жахливих мук, це вже як кому написано в його історії.

Здається, що життя – це як непрохідні гори, непрохідний ліс. Ось ти дерешся через темряву, колючки, які нестерпно ранять руки, обличчя, видирають волосся і ось ти досягаєш відкритої галявини, здається – ось воно бажане щастя, але ні – починається неприступна вершина, яку край, але треба подолати, бо знаєш, що на вершині чекають на тебе сонячні промені, які будуть пестити твоє тіло, прохолодний вітерець, я кий буде гратись твоїм волоссям. Там, на вершині, можна буде вільно вдихнути життя, на повні груди. А що далі?- знову рух, кудись в невідомість, де чекає на нас вир подій, позитивних, а можливо вир сліз, горя і страждань – це життя, його не змінити. Неможливо закритись в чотирьох стінах, замурувати себе в коробці з цегли й цементу з запріснявілим повітрям і мертвою тишею.

Треба рухатись тільки вперед і ніяк не назад, позаду – вже написана, всім відома, історія. А можливо і не всім, але ж це не важливо – головне пам»ятати свою історію, історію тих, хто перетинається з твоєю. Історій багато – неможливо втримати їх всіх у пам»яті.

Треба цінувати кожну мить життя – вона може бути останньою!

Tue, 08 Sep 2009 18:54:33 GMT

настав ще один вечір, затуманений кальянним димом.

а на що я ще могла сподіватись?! на щасливе повернення в свій, ВЛАСНИЙ дім, де затишок і тепло, де раді кожному твому крокові, рухові, подихові, погляду...
давно вже цього не має... тавже не існує.
пройшов той час безтурботного життя, коли нічого не турбувало, коли життя вирувало і сповнювало надій..
за спиною 21 рік, 10 місяців і 19 днів... що зроблено за ці довгі, а в той же час такі швидкоплинні роки? про що можна розповісти дітям, чим похватись, чому порадіти, за що мене згадають "не злим, тихим словом"? на думку не спадає нічого... та й немає тих дітей, якім би можна було щось розповісти... можливо цей на краще.
я знаю, що ще буде той час, коли трапиться щось хороше, коли можна буде з годістю, з високо піднятою головою сказати - так, я людина, Людина з великої літери Л, а покищо....
а що покищо?! - нічого втішного - запаморочена голова димом і проблемами, сумбурними думками і криками душі - "терпи, терпи і часе вилікує.."
а час іде... летить кудись, тікає, неначе ластівки, які біжать від холоду в теплі краї, можливо і від, мій час, шуає теплих окраїн..
хочеться сховатись, забутись, втратитись.
хочеться закричати - час зупинись! але здоровий глузд розуміє ще не час, ще треба багато чого зробити, дізнатись, прожити, пережити.
"все ще буде" - заспокоюєш себе, сидячі в сметельній тиші, яку інколи руйнує далекий, приглушений шум машин і и розумієш - десь йде бурхливе життя, хтось кудись їде, на когось десь чекають з нетерпінням, з теплими обіймами, теплими словами... але не мене.
невже я перебільшую, невже це просто той невгамовний біль не дає жити справжнім життям...
а можливо це все придумано мною, щоб можна було себе пожаліти.
а що буде, якщо стан невагомості пройде, настане отупіння,чи справжнє життя в рухові?...
невідомість - ось що чекає, підстерагає нас на кожному кроці, кожної мити... таке воно життя...
а свічка спокійно догорає, нагадуючи що все не вічне, навіть тепло, яке вона випромінює..
чай стає холодним з примаком гіркоти, він повертає мене в реальність...
се робиться для того, щоб неможливо було жити в мріях і казках...
дурепо - казки для ляльок, а ти людина!!!

Celebrity Collage by MyHeritage

Wed, 25 Mar 2009 21:41:29 GMT

MyHeritage: Генеалогическое дерево - Генеалогия - Знаменитость - Collage - Morph

Celebrity Collage by MyHeritage

Wed, 25 Mar 2009 21:37:11 GMT

MyHeritage: Генеалогическое дерево - Генеалогия - Celeb - Collage - Morph

le sexe faible

Fri, 13 Feb 2009 15:15:00 GMT

зразу кажу - я не феміністка, просто якось задумалась над таким ось питання і вирішила, що справді воно так і є.
насправді питання дуже просто, якщо обговорюють його жінки і чоловіки окремо одні від інших. і здавалось би нічого складного нема в цьому, але нам людям властиво робити з усього простого найскладніші суперечки для всього людства.
так ось воно: жінки ідеальні створіння чи вічні рабині для чоловіків?
а до вирішення цього питання можна підійти з різних сторін, кому як більше подобається, я вирішила подивитись на цю проблему з точки зору релігії, справді ж бо - що може бути вище і досконаліше релігії - нічого, так само нічого як і на землі нема нічого білььш ідеального і досконалішого ніж людина.
але давайте подивимось - людина ділиться на два створіння - чоловік і жінка, логічно - хіба ні? думаю з цим ніхто не буде сперечатись. йдемо далі, а осьтут вже складніше - згідно релігії жінка створена з ребра чоловіка свого, вона піддалась гріховності - спокусі і вони були вигнані з раю і з того часу жіка гріховна і має слугувати чоловікові, щоб хоч якось змивати з себе свій гріх, щоб полекшити його. АЛЕ, є одне велике але, якого нажаль ніхто не помічає, а особливо чоловіки, тому що, мабуть, їм так зручно жити - є така собі, яка кориться і все добре, власне лібідо задоволене. але якщо ще трошки покопатись в релігі, то можна побачити, що саме прихід Ісуса знаменує звільнення жінки з "посади" грішниці і "рабині" чоловіка, тому що своїм приходом Ісус забирає сві гріхі приносячи себе в жертву задля спасіння людства, отже просто і ясно - жінка стає рівною чоловіку і вже аж ніяк не має коритись йому, а разом з ним будувати спільне життя.
а тепер трохи феміністичності - :)
невже чоловіки і жінки рівні в своїй ідеальності? ні - я так не вважаю, і це дуже легко довести, достатньо подивитись на жінку як на створіння яке дає життя, яке продовжує рід людський, яка надихає на життя і вдихає його. адже, що можуть чоловіки крім того як вбивати? чи можуть вони принести життя в цей світ? - ніяк!!!
тому мені здається, що ідеальніших створінь іж ми, жінки, не має!!! тому давайте радіти з цього приводу і пам"ятати це завжди, від того рівень самооцінки і гідностібуде набагато вижче! :)

Сріблясті провісники щастя

Tue, 23 Dec 2008 09:47:10 GMT

Сніжинки... хм.. так - хто вони, ці чарівні створіння світу нашого?
а чи замислювався хтось над цим?
Сніжинка - це маленька, крихітна жива істота, яка бореться, так само як і всі, за життя-буття.
якщо споглядати за ними, то можна побачити з якою силою і напругою вони намагаються обігнати одина одну....
Я знаю, коли вони падають на обличчя, носик чи вії, вони самі щасливі, бо тіко так їх зможе почути людина, звичайно, якщо захоче чути.. не кожен це може, не в кожному з нас всередині лишилась та наївна дитина з минулого, у декого вже навіть образи дитинства постирались, це гріх- забувати дитинство, але я не про це.
Повірте, кожній з них є, що розповісти і повідати світу, кожна з них має мудрість, у них чудові життя.
Вони наче посланці від вищих духів.
....
Кожна з них має свою особливу павутинку-форму, це має теж щось значити, але я ще не вирішила що.. не знаю...
а можливо немаю просто часу.
так жахливо дорослішати і втрачати час на пустоту, шукати якоїсь краси десь там далеко, а навіщо? навіщо, якщо ця краса серед нас, що може бути чарівніше творіння рук святих... для мене нічого.
....
так приємно відчувати, коли вона, сніжинка, ніжними рухами падає тобі на вуста, і ось вона така холодна... мить - і тепліше неї нічого нема...
вони збираються на віях, утворюючи собі своєрідне гніздечко, а що може бути прекрасніше чарівних сніжинок на віях прекрасної красуні принцеси, які згогдом перетворюються на маленькі краплинки, це не значить що сніжинка померла, ні - у неї просто два окремих життя..
якщо придивитись до цих краплинок, в них можна побачити відзеркалення очей і душі красуні і зрозуміти, відчути хто вона, без слів.. але треба вміти...
сніжинки на волоссі... чи не диво це - за мить стати біленькою і відчути себе снігуркою, покружляти піднявши голову до небес, і відчути як вони, сніжинки відриваються від твого волосся, радіють, сміються дзвінким сміхом разом з тобою, і летять летять кудись, де їх чекає ще одна чарівна красуня з бажанням бути снігуркою.
кружляючи неможливо не помітити ту небесну сріблисто-блискучу завісу. і тут ти розумієш, що не існує нічого, нікого навколо, ти один і лише вони, маленькі беззахісні створіння світу цього.. ти не чуєш шуму зовнішнього світу, лише їхній спів, і душа починає співати разом з ними, з"являються сльозинки щастя на очах, більш щасливих сліз я ще не бачила.. і ти радієш - ще не вмерла краса в світі, ще не зачерствіли душі навколо, або ж просто створюєш собі таку ілюзію і намагаєшся всіма силами вірити в неї..
їм властиво перетворюватись на краплинки - провісники душі людської..
по моєму волоссі повільно тануть і стікають краплинки життя, волосся сяє від них, ось на мить вони затримуються на кінці пасма і з дзвоном ангела відлітають в небуття, щоб потім знову принести нам щастя і радувати душі дітей, а це вже справа кожного вірити в них чи ні...

так хто ж вони - провісники щастя, чи невід"ємні частинки пори року зими?!
P. S.: Хто би ви не були, я всерівно вас люблю!!!

***
Снежная снежинка

Кружась легко и неумело,
Снежинка села на стекло.
Шел ночью снег, густой и белый -
От снега в комнате светло.

Чуть порошит пушок летучий,
И солнце зимнее встает.
Как каждый день - полней и лучше,
Полней и лучше новый год...

невідомо що або в передчутті свят

Thu, 18 Dec 2008 21:19:52 GMT

....
крапки - хороший початок - "ні а чьом".
хочеться щось написати, чимось поділитись, але нема сил і натхнення.
таке відчуття, що я п"яна, вже мабуть з годину мучаю себе думкою - від чого?!
пити-не пила, можливо від швидкоплинного життя, за яким я все не можу встигнути, або на стільки зациклилась на тому щоб встигнуть, що немаю часу жити... хз.
можливо від перевтоми на навчанні. інколи думаю собі "навіщо мені це все, невже не простіше жити незаморочуючи собі мізки"?!
ні, і я впевнена в цьому. часто згадую моменти отупіння під час моєї хвороби вітрянкою, коли на вулиці літо, сонце, всі живить повними життями і дихають на повні груди, а мені не залишається нічого, окрім сидіти на підвіконні і замість віконного скла бачити грати, намагатись себе переконати, що це просто ілюзія, але мізки настільки були запліснівівші, що я стала плутати реальність і видумку. це був той досвід, якого навмисно не отримаєш ніде. звісно це не схоже на якусь там "школу виживання" чи щось такого сенсу, але все ж - я отримала той жаданний час для роздумів, здавалось, що навіть забагато часу.
а чи можливо, щоб часу було загагато?! мабуть ні, його обмежена кількість - 24 години на добу. а інколи так хочеться продовжити, хочаб на хвилину.
інколи мені здається, що ізза цих часових рамок, я себе почуваю наче за гратами, в клітці, тому що не завши виходить зробити те, що запланував на ці 24 години, а ще й поспати не завадилоб...
взагалі я дуже люблю спати. ви знаєте, я ні на що не проміняю мить в моєму теплому, м"якому і приємному ліжку якогось одного морозного засніженого ранку, наприклад ранок 31 грудня чи навпаки 1січня, у мене все ще з дитинства залишились ті відчуття і асоціації, мабуть ви всі їх знаєте: відкриваєш очі 1 січня "ох, ах, ранок, подарунки-шшшшшшввввввввввидко під ялинку :)", таке приємне відчуття, коли всередині все на мить завмирає в очікуванні своєрідного дитячого дива. інколи я сумую за тією своєю дитячою наївістю, банально - але тоді жилось простші - ні, ні, ні, не подумайте я не нарікаю, просто- носталжі:)
тобі так не хочеться вставати, бо тіло обомліло і всмоктало в себе тепло і той аромат лінощів, який вітає в кімнаті, мрієш собі про фіраночку кави, аж до запаморочення в голові і відчуття оманливого її запаху і присмаку, але всерівно не встаєш і намагається запам"ятати і сфотографувати цю мить всередині себе, щоб ніколи її не забувати, бо вона всерівно особлива, хоча й здавалось би така давно знайома, наче за сценарієм, але завши чомусь все йде з якимись змінами - мабуть міняємос ми і самі того не знаюяи приносимо зміни в свої ідеальні мити, мрії і думки.
ось і все...

Краплилинка застиглої крижинки на щоці як ще одна втрачена життєва мить...

Mon, 15 Dec 2008 22:43:07 GMT

ми живимо і насправді не знаємо, скільки життєвих митей втрачаємо, щасливих чи ні, позитивних чи ні, адже і нещасливі миті можуть бути позитивними. мабуть, ми би були набагато щасливіші, якби мали змогу, чи можливо, бажання помічати ці втрачені миті.
цікаво, а як там, де мене зараз немає...?! мабуть там справді кльово..
а як тут, де я є?! ні, насправді, як тут? хтось може з певненістю сказати як тут де кожен з нас є, себто в своїій реальності? чи насправді тут так, як ми хочемо щоб було? а що зробити щоб було краще? якщо не знаємо ми, то ніхто нам не скаже... болісно розуміти цей факт.

тяжко розуміти, ти - роздвоєна осбистість, суб"єкт і об"єкт одночасно...
ви думаєте це цікаво і пізнавально? а хто ви, задаю питання і навіть уявлення не знаю кому і щоби я хотіла почути за відповідь... мабуть найкраща, найактуальніша і звичайно наймешболюча і вразлива відповідь - нікому і нічого...
насправді, навіщо вриватись в мої запівнічні думки і намагатись щось мені пояснити, скоріше всього на 90% кожен з нас задаючи питання нехоче почути відповідь, але ми такі - допитливі, і тому завши створюємо неадикватні ситуації, самі для себе для оточуючих...
але ж пасивом і егоїстом ити не можна, а хто сказав? Бог? голосно сказано, є ті, хто в нього не вірить.. ось такі буваютьт жорстокі і самовпевнені серед нас..
я не відчуваю життя, лише монотонне жування дешевої рожевої гумки "лаверс"...
розуміння життя і ототожнення себе з ним приходить, коли ти починає відчувати замерзлі кінцівки пальців, які, здавалося, насправді ти не має відчувати, але все навпаки, як в країні Аліси, ти розумієш, ось яка вона - реальність, насправді жорстока і непохитна, така як вона хоче бути, а не як ми її уявляємо, і ось в такий момент ти починаєш мріяти про життя жувальної гумки.. чи хто знає... точно знаю, що не я.
я не бог і не святиня, я просто я... а можливо і зовсім не я, а ще хтось, хто взяв мою подобу... а для чого? життя - гра, значить саме для неї.
здається у мене занадто багато жжорстокості, а хто скаже як арефметично порахувати рівень жорстокості в крові, хм... вона ж в крові? чи де насправді.
ось ось... бах!-вибухнула... як дьоготь розтікається по капілярам і венам, я відчуваю нестачу кисню, але приплив мужності всевладдя (гріховно, ми від свого начала такі)... тепер починаю зумислюватись - що важливіше - ці вічуття чи нестача кисню...
?!
інколи боюсь прийняти невірне рішення.. так, так, я розумію, що його нема, але ж зараз граю роль суб"єкта, пам"ятаєте ми ж домовились на початку... мій світ - моє життя, мої думки...
прошу-заходьте, як кажуть буржуї- ю а велком!
так так, саме так, я вже звикла, що всі риються в моїй голові, в душі, в серці... всі хочуть щось знайти нове і цікаве: людоньки я така як і всі!!!!! але мене не чують. інколи стає боляче, особливо, коли починають виправляти так би мовити "дефективні деталі заводу-виробника", але повірте- з часом звикаєш, і тоді стає вже майже в кайф.
я себе програмую - головне не стати такою ж, головне не стати такою ж... ааааааааааааааааааа - розумію, це стає все неминучіше з кожною секундою з кожною хвилиною а з годиною-майже реальністю.
на мить затихла... хм.. я знову втратила ланцюжок думок, ненавиджу коли так стається...
але стається завши так як ми того не хочем...
все настає ступор... вибачте, час йти зі сцени, - багато чого сказано, багато чого приховано, а ще більше забуто....
хотіла написати одне, а вийшло як завши інше... се ля ві.
він запитав мене: -хто ти?
я відповіла:- письменниця, але у мене ніколи не вистачає часу на написання чогось вартого уваги...
Пе. ес.: хтось знає психлікарню з гарними сучасними зручностями, щоб хоча б тілу було на останок приємне життя....
добраніч!!

голодомор по українські

Wed, 26 Nov 2008 20:25:59 GMT

сталась зі мною дивна ситуація сьодня в метро, от я і вирішила з вами поділитись.
значить їду в метро і ловлю себе на думці, що мої очі дивляться спристально на наклейку на дверях, вона привертає мою увагу, але я чомусь противлюся тому, щоб прочитати її, всередині відчувається якась відраза. згодом погляд ловить образ на цьому чорному папірці - це свічка. перша думка: невже соціальна реклама про алкоголізм чи не роби аборти, хм... а при чому тут свічка..?!
ось і читаю, щось типу такого - вшануйте память померлих рідних під час голодомору, проживіть 22 листопада з одним шматком хліба.
ну що за фігня думаю я собі?
хто це собі вирішив що саме 22 числа це треба робити і саме в листопаді місці... мені здається це тупо.
інколи виникають такі думки, що наш "любий президент" прийшов до влади лише для того, щоб виконати єду місію - світ визнав голодомор.
а якщо задуматись? - та нафіга сучасній молоді, яка вже далеко далеко від тих часів, віддавати шану комусь? якимось загиблим, які можливо ніяк і не відносяться до них. а хтось запитував себе-чи потрібна взагалі ца шана цим загиблим? чи зміниться від неї щось накраще? ну я би ще зрозуміла якби це вшанування могло врятувати життя тим загиблим, але ж коли то було.. огогого - даю палець на відріз, що якби запитати молодь в яких роках був голод, то вони або пошлють тебе, або будуть мямлити щось несуразне і невиразне.. та їм навіть соромно не буде від цього.
кому лекше стає від цих вшанувань? мабуть просто в прикол було потусуватись в містах на площах зі свічками...
це тупо- ну бв голодомор, всі це знають, ну страждали люди, ну помирали, але ж ми вже цьому зарадити ну ніяк не можем? тоді якій сенс в цьому? просто так-заради галочки. чи можливо ще один привід напитись? (що дуже властиве нашій нації).
я вважаю, що це марна трата часу і грошей..
та щей так тупо- проживи день на одній скибці хліба, а що це змінить? яка банальщина, ще би сказали піди на вулицю і віддай всю хавку з холодильника бомжу, бо бачте він теж голодає...

не знаю як ви, але я не погоджувалась, не погоджуюсь і не буду погоджуватись з масовістю, з колективним несвідомим - як стадо баранів, вибачте..

прийшла зима

Tue, 25 Nov 2008 19:57:29 GMT

Зима прийшла так само неочікувано, як і всі останні події в мому житті.
По -перше до мене повернувся мій близький друг, з яким я посварилась (чи хз що то було) не знаю з якої причини. ну знаєте, бувають такі періоди в житті, коли все стається саме по собі, так собі тече по рівній чи то похилій площини, ави того не помічаєте, або просто змучились помічати. а потім якось все сприймається як дійсність, і знову лінь стає вище будь яких інших почуттів-відчуттів.
взагалі-то треба боротися з лінню, це ж сама страшна штука - лінь. звичайно, мені вже давно, мабуть як і багато кому ще, хочеться забити на все, завалитись на ліжко, гарно виспатись, не піти на пару тройку пар, що переросте в систематичні прогули, які затягнуться на дні, а потім і тижні... а ось тоді і тільки тоді прокинеться совість, яка якби ворог ліні, яка, начебто, мала б захищати нас від неї. але вже занадто пізно. але ж їй мабуть в кайф гімороїти мізки, не давати спати ночами і думати "як то це все розгребти і як так сталось зі мною"...
але я терези - все змінне і швидкоплинне. ні, я не кажу, що терези поганий знак зодіака, він навіть дуже класний, але блін як тяжко миритись з ним в собі, інколи здається, що ти починаєш боротись сам з собою, але той ти вже не ти, а ще хтось, хто гарно пристосувався в тобі і живе своїм життя. - але ж в гуртожитку теж треба вміти зживатись з іншими людьми, але тут не в тому річ.
тяжче всього боротись самим з собою, але без цієї боротьби, ти розумієш, що з тебе нічого не вийде. добре було б якби ми народжувались 100% індивідами, себто не мали минулого, точніше це минуле якби не ваше, а свієї вашої сім"ї, вашого роду. так от, якби можна було народитись начисто, з білого листка, якби можна було самому писати свої історію, а не так що ти маєш тягнути за собою помилки свого роду, їхні недоліки, гріхи... а з кожним поколінням цих недоліків і гріхів стає все більше... і так все заплутується, що сидиш і думаєш якби так не згрішити ще раз, щоб чаша терезів не опускалась все нижче і нижче. але ми не безгріховні - інакше не було б цікаво жити. не було б чого аналізувати, чого виправляти. не було б тоді міфів про пекло, чортів і тд і тп.
хвороба теж прийшла неочікувано, якби я знала, що я можу захворіти, але очі не хотіли вірити а руки брати.
я мабуть занадто розслабилась у Львові, втратила уважність від скруженої голови тією засніженою красою похмуро-сонячно-сріблистого ранку на високому замку. у всіх буває.
цікаво, у кожного є своє улюблене місце в світі? а чи багато таких місць у тих, хто багато подорожував? от у мене є лише декілька місць, які я називаю "місця мого серця". мене лякає думка: якщо я побачу ще якісь країни, безперечно там буде море прекрасних роматични місць, а якщо якесь з них мені сподобається більше тих, що у мене є зараз? що я тоді буду робити? невже я знову буду зрадницею? так тяжко бути сильно закохливою - кожен крок і гріх.
у мене багато гріхів, а у вас?!
цікаво, а чи багато людей в світі розумію і приймають свої гріхі?
а чи багато таких, що намагаються виправитись?
тю - дурні питання, це всерівно що задатись питанням скіко людей в даний момент займаютьс сексом. багато, а чи важливо це справді? тут би зі своїм мотлохом розібратись, а що вже казати про інших людей.
я змінила своє відношення до зими, чи то зима своє до мене. вона мені стала шалено подобатись. тепер я стала жаліти тих людей, хто святкує новий рік під пальмою на шалено палкому піску. хіба ж це новий рік? а де ж мороз який щипає за щічки і носика, приносить живий рум"янець, де той білий білющий сніг який засліплює очі і паморочить голову.
чому я вже не дитина? раніше так класно було погратись в сніжки, а зараз вже не ті відчуття
я з нетерпінням чекаю нового року, чому? будуть ті ж друзі, те саме меню столу, жива ялинка, тіж іграшкі, феєрверки, привітання. ні, не подумайте, що я нехтую цим всім, зовсім ні. але в серці передчуття змін. новий рік-нове життя. надіюсь, що він принесе мені багато позитиву, хороших новин і здійснення хоча б частини життєвих планів.
доречі, шалено хочу собі собаку, але не маю права її придбати, оце нещастя.
мабуть це поки все, що я хотіла сказати.
цьом-цьом всіх!

осінь...

Mon, 15 Sep 2008 15:02:48 GMT

Осінь... .
Що ще сказати?
Вона швидкими і впертими кроками заполонила весь простір, де, ще зовсім недавно, панувало на повних правах літо.
Три місяці - здавалося достатньо... Але закрадається сумнів...
Колись мені подобалась пора по своєму, колись... це коли? - коли я була малеча і недосвідчена в житті, навіть, я би так сказала, в життєвій буденності.
Тепер буденність у мене чомусь повязується з ось такими сірими, монотонними і якимись безликими днями.
Навіщо проживати марно життя?! А так хочеться жити, жити по-справжньому, своїм, а не чиїмось незрозумілим, невідомим для тебе життям. Воно (життя) наче й твоє, бо здається, що ось ти йдеш, думаєш, відчуваєш, переживаєш, але це все таке награне, таке пластмасове, штучне і неживе, а хочеться ж жити...
Осінь - це праобраз життя, ось воно світиться яскравими барвами і фарбами листя, через яке мерехтять останні ностальгічні промені сонця, як ті ностальгічні спогади дитинства, якихочь етапів життя, емоцій... А ось - похмура, зла і безжалісна, вона б"є своїми різкими поривами вітру і дощу, але це омана - це, насправді, плаче літо і всі ті, хто так хоче повернути його, а серед них і я.
Я навіть не зчулася як полюбила так сильно літо. Здавалося б що тут такого особливо? чому літо і весна на стільки дорожчі серцю ніж осінь і зима... але дорожчі, тепліші і приємніші. Вони відображення моєї душі, моїх почуттів і відчуттів. Вони це я, а я це вони - ось так створюється мій міні світ, який не хоче сприймати і впускати до себе ті жахливі нотки осінньої непевності, неспроможності і небажання...
Треба бути сильним і вміти протистояти неземній силі, яка затягує і робити з тебе свого раба, таке воно життя - на те ми й люди.

незнаю.

Fri, 12 Sep 2008 17:28:16 GMT

Не знаю чимає все бути так як є, чи все треба періодично змінювати...
Я думала, що стан 18 річного отупіння пройде з досягненням 19 років, але здвється мені, що цей стан треба лікувати, а не чекати з моря погоди... а так взагалі все кульно!!!
лякає повна, незмінна постійність, але ж колись лякала непостійність?! хз...
хочеться маневрувати між, десь посередині, тоді точно має бути не сумно.
якщо рівновагу мені так і невдасться досягти, чи матиме наразі життя сенс?! а взагалі чи має воно мати цей сенс.
руки бояться паперу і ручки, а мізки бояться навіть на секунду подумати про щось поза буденним, але ж бажання є, то чому б ні? - але ні, не хочу, треба чекати того переломного стану, коли ти ходиш по лезу і тобі то приносить кайф..
цей стан прийде, скоро скоро скоро, я це відчуваю, у мене починає калатати серце, божеволіти очі - значить вже скоро.

щож, буду чекати...

***

Thu, 04 Sep 2008 18:00:00 GMT

...Все таке відносне, швидкоплинне і непостійне, що інколи здається, що мене не існує...

факін шіт

Sun, 31 Aug 2008 13:23:02 GMT

Настрій такий самий як і колір літер...
виникає питання, чому на стільки апатично йти на навчання???
Це лише у мене так, чи у всіх?
...якою має бути вмілою наша держава, щоб так відбивати охоту до навчання та щей робити ненависним самі улюблені в житті речі...
я апатична.

Хм..

Wed, 27 Aug 2008 13:49:07 GMT

Купила собі ноут (ні, я зовсім не фастаюсь, я, скоріше всього жаліюся).
Так от, купила і що? думала, що з ним буде веселіше і життя якось зміниться, але ж це просто шматок пластмасо-металевого брухту, хіба це може змінити життя кардинально, чи хочаб повернути настрій на інший лад.
я все така ж як і була - на душіморозно, а в серці порожно.

Повернення з далекого минуло-майбутнього

Fri, 22 Aug 2008 21:04:19 GMT

Хе-хе.. як швидко плине час, а в реальності здається, що він тягнеться як гума, мабуть, це лише вигадка нашого розуму.. це я до того, що давно вже тут не була
-чому?
- мабуть, тому що занадто багато думок набралось в голові і я знову заплуталась в них як в густих тенетах ліан на якомусь безлюдному острові... ну знаєте, буває так, хочеш написати, а правильного слова на думку не спадає, чекаєш по кілька хвилини того моменту, коли слово врешті решт спуститься на кінчик язика, але факт лишається фактом - ти починаєш божеволіти від думок, перед очима починають з"являтись білі аркуші хаотично заповнені думками, але цього все ще мало, принаймні так здається, хочеться, щоб ці аркуші стали реальними.
Про що би розповісти зараз? А про що хочете ви? Про смерть, про ремонт в квартирі, про те, як не встигаєш за життям? хм.. багато ще чого є. мабуть, всього по трошку.
Врешті-решт, зрозуміла, що смерть не такай далека від нас, що вона не просто слово, або подія, яка стається з усіма крім тебе і твоїх рідних, а вона сама що не на є реальна штука, відси пішли перегляди життя, поглядів, відношень до всього в світі. хм.. замало часу, якось ще напишу на цю тему багато всякого, хоча вже й так багато чого написано мною, але поки що це таємниця (цсссссссс)
Про ремонт? так, мене це гріє і радує, коли я починаю дивитись на ту гігантську роботу, що зробили мої руки, я "гаржуся сабою" - так, я переклеїла шпалери, аж в трьохї кімнатах (оплески)!
Треба віддати належне друзям: друзі це, насправді, такі класні чуваки, якби не вони, то спилася би я десь в глибокій канаві і снилися б мені чулові сни в яких ніколи не буває нічого поганого, бо на те й вони чудові сни!!!
цьомаю всіх!

хочеш бути щасливим - будь!

Wed, 28 May 2008 13:15:29 GMT

Go placidly amid the noise and haste, and remember what peace there may be in silence. as far as possible wothout surrender be on good terms with all persons. speak your truth quietly and clearly and listen to other, even the dull and ignorant: they too have their story.
avoid loud and aggressive personss, they are vexations to the spirit. if you compare yourself with others you may become vain and bitter; for always there will be greater and lesser person than yourself. enjoy your achievements as well as your plans. keep interested in your own career however humble; it is a real possession in the changing fortunes of time. exercise caution in your business affairs; for the world is full of trickery. but let this not blind you to what virture there is. many persons strive for high ideals and everywhere life is full of heriosm. be yourself. especially, do not feign affection. neither be cinical about love, for in the face of all aridity and disenchantment, it is perennial as the grass.
take kindly the counsel of the years, gracefully surrendering the things of yourth. nurture strength of spirit to shield you in sudden misfortune. but do not distress yourself with imaginings. many fears are born of fatigue and loneliness. beyond a wholesome discipline, be gentle with yourself.
you are a child of the universe no less than the trees and the stars. you have a right to be here. and whether or not it is clear to you, no doubt the universe is unfolding as it should.
therefore be at peace with God, whatever you conceive Him to be; and whatever your labours and aspirations, in the noisy confusions of life keep peace with your soul. with all its sham and drudgery and broken dreams, it is still a beautiful world. be careful. strive to be happy.

relationship

Sun, 30 Mar 2008 09:13:39 GMT

нещодавно повернулися батьки!
виникла думка "хм.. хіба це нормально, що ні йоти суму ні в душі, ні в серці за ними?"
потім з'явилося пояснення: "мабуть я вже виросла з віку сюсюкання.."
а з часом прокрались сумніви.
ось так і живу - в очікуванні нової сварки чи нового наїзду на мене

....

Mon, 24 Mar 2008 18:51:19 GMT

депрес
а що ще можна очікувати? самотня, пуста квартира, 4 стіни, які здається заре здавлять мізки і голова трісне і всі побачать мої оголені думки, які я так намагаюсь приховати від публічного огляду і оцінення...
це не для мене. вони призначені для особливих..
депрес прокрався в голову, побороти його не змогла і він вже розтікається по венам і отруює мій організм, остання фортеця - душа.. а чи зможу я її уберегти?

чому нас з дитинства не вчать бороти цю хворобу? це би так допомогло...
починаю втрачати відчуття буття, все переходить в стадію заповільненого існування....

головне повернутись, головне не здатись, головне не лишитись там, в потойбічному

головне лишитись собою... головне....

добраніч любі мої..

Fri, 21 Mar 2008 21:45:20 GMT

ну що я можу сказати, давно не писала, а на сьогодні хіба що Па-Па, так як кінофільм сьогоднішнього дня, під назвою "життя Яни" підходить до кінця..
що було зроблено - те зроблено, а що ні - то ні, що було продумане - те зараз в стадії розробки і втілення в життя, а що ні - значить не важливе для мене на даному етапі буття.
все, що трапилось - те на краще, всі, кого бачила - ті молодці, що виявили бажання мене побачити, і наші бажання сплелись воєдино і стали можливістю, яка втілилась в життя, всі кого не бачила, нічого, ще прийде час!!!
ББ, мої любі, ББ день і ДА ЗДРАСТВУЕТ НОЧЬ!!!!!

пошук чогось, шо надихало б

Thu, 13 Mar 2008 20:50:53 GMT

настрій трохи починає повертатись до хати, після тяжкого загулу чи то запою десь навіть не знаю де. ніколи не думала, що кожна частина від тіла людини може жити власним життям, начебто тримаєш все в купі, але всього так багато, що просто не може впоратись з усім, і в якийсь момент, щось починає жити своїм життям, бо, бачте, сумно йому стає жити.... хм.
завтра їду до Житомира в пошуку чогось, шоб могло надихнути мене, скоріше всього буду шукати музу, ніхто не підкаже, як вона виглядає, шоб ненарок не прогавати її, серед купи безликих образів?!
з великою надією вірю в те, шо зустріну хоч шось, шо мені допоможе.