![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
Я живу, бо відчуваю як тече кров по моїм жилам. Як я це відчуваю?!- достатньо просто подивитись на руки – на них виступають вени, вони теплі і наповнені блакитною рідиною. Це не переконливо звучить? Можливо і так.. ще можна просто гострим лезом перерізати вени і тоді внутрішнє тепло відчується сильніше, палкіше, тоді життя стане короткочасне, але таке бажане, таке потрібне…нажаль вже буде пізно, тому давайте задовільняти себе тим, що ми бачимо очима. Вони не мають зраджувати…
Нехай якби тяжко не було жити, але нам дана така можливість, ми маємо це прийняти як факт, як вже здійснене.
Живеш ось так як можеш і не знаєш, не маєш уявлення куди це тебе приведе – чи то до раю, чи то до жахливих мук, це вже як кому написано в його історії.
Здається, що життя – це як непрохідні гори, непрохідний ліс. Ось ти дерешся через темряву, колючки, які нестерпно ранять руки, обличчя, видирають волосся і ось ти досягаєш відкритої галявини, здається – ось воно бажане щастя, але ні – починається неприступна вершина, яку край, але треба подолати, бо знаєш, що на вершині чекають на тебе сонячні промені, які будуть пестити твоє тіло, прохолодний вітерець, я кий буде гратись твоїм волоссям. Там, на вершині, можна буде вільно вдихнути життя, на повні груди. А що далі?- знову рух, кудись в невідомість, де чекає на нас вир подій, позитивних, а можливо вир сліз, горя і страждань – це життя, його не змінити. Неможливо закритись в чотирьох стінах, замурувати себе в коробці з цегли й цементу з запріснявілим повітрям і мертвою тишею.
Треба рухатись тільки вперед і ніяк не назад, позаду – вже написана, всім відома, історія. А можливо і не всім, але ж це не важливо – головне пам»ятати свою історію, історію тих, хто перетинається з твоєю. Історій багато – неможливо втримати їх всіх у пам»яті.
Треба цінувати кожну мить життя – вона може бути останньою!
- Location:GMT+2
- Mood:
calm - Music:-//-
а на що я ще могла сподіватись?! на щасливе повернення в свій, ВЛАСНИЙ дім, де затишок і тепло, де раді кожному твому крокові, рухові, подихові, погляду...
давно вже цього не має... тавже не існує.
пройшов той час безтурботного життя, коли нічого не турбувало, коли життя вирувало і сповнювало надій..
за спиною 21 рік, 10 місяців і 19 днів... що зроблено за ці довгі, а в той же час такі швидкоплинні роки? про що можна розповісти дітям, чим похватись, чому порадіти, за що мене згадають "не злим, тихим словом"? на думку не спадає нічого... та й немає тих дітей, якім би можна було щось розповісти... можливо цей на краще.
я знаю, що ще буде той час, коли трапиться щось хороше, коли можна буде з годістю, з високо піднятою головою сказати - так, я людина, Людина з великої літери Л, а покищо....
а що покищо?! - нічого втішного - запаморочена голова димом і проблемами, сумбурними думками і криками душі - "терпи, терпи і часе вилікує.."
а час іде... летить кудись, тікає, неначе ластівки, які біжать від холоду в теплі краї, можливо і від, мій час, шуає теплих окраїн..
хочеться сховатись, забутись, втратитись.
хочеться закричати - час зупинись! але здоровий глузд розуміє ще не час, ще треба багато чого зробити, дізнатись, прожити, пережити.
"все ще буде" - заспокоюєш себе, сидячі в сметельній тиші, яку інколи руйнує далекий, приглушений шум машин і и розумієш - десь йде бурхливе життя, хтось кудись їде, на когось десь чекають з нетерпінням, з теплими обіймами, теплими словами... але не мене.
невже я перебільшую, невже це просто той невгамовний біль не дає жити справжнім життям...
а можливо це все придумано мною, щоб можна було себе пожаліти.
а що буде, якщо стан невагомості пройде, настане отупіння,чи справжнє життя в рухові?...
невідомість - ось що чекає, підстерагає нас на кожному кроці, кожної мити... таке воно життя...
а свічка спокійно догорає, нагадуючи що все не вічне, навіть тепло, яке вона випромінює..
чай стає холодним з примаком гіркоти, він повертає мене в реальність...
се робиться для того, щоб неможливо було жити в мріях і казках...
дурепо - казки для ляльок, а ти людина!!!
- Location:хз де, як завжди.
- Mood:
cold - Music:гавкіт собак і гуркіт машин, який супроводжує мене повсюди.
насправді питання дуже просто, якщо обговорюють його жінки і чоловіки окремо одні від інших. і здавалось би нічого складного нема в цьому, але нам людям властиво робити з усього простого найскладніші суперечки для всього людства.
так ось воно: жінки ідеальні створіння чи вічні рабині для чоловіків?
а до вирішення цього питання можна підійти з різних сторін, кому як більше подобається, я вирішила подивитись на цю проблему з точки зору релігії, справді ж бо - що може бути вище і досконаліше релігії - нічого, так само нічого як і на землі нема нічого білььш ідеального і досконалішого ніж людина.
але давайте подивимось - людина ділиться на два створіння - чоловік і жінка, логічно - хіба ні? думаю з цим ніхто не буде сперечатись. йдемо далі, а осьтут вже складніше - згідно релігії жінка створена з ребра чоловіка свого, вона піддалась гріховності - спокусі і вони були вигнані з раю і з того часу жіка гріховна і має слугувати чоловікові, щоб хоч якось змивати з себе свій гріх, щоб полекшити його. АЛЕ, є одне велике але, якого нажаль ніхто не помічає, а особливо чоловіки, тому що, мабуть, їм так зручно жити - є така собі, яка кориться і все добре, власне лібідо задоволене. але якщо ще трошки покопатись в релігі, то можна побачити, що саме прихід Ісуса знаменує звільнення жінки з "посади" грішниці і "рабині" чоловіка, тому що своїм приходом Ісус забирає сві гріхі приносячи себе в жертву задля спасіння людства, отже просто і ясно - жінка стає рівною чоловіку і вже аж ніяк не має коритись йому, а разом з ним будувати спільне життя.
а тепер трохи феміністичності - :)
невже чоловіки і жінки рівні в своїй ідеальності? ні - я так не вважаю, і це дуже легко довести, достатньо подивитись на жінку як на створіння яке дає життя, яке продовжує рід людський, яка надихає на життя і вдихає його. адже, що можуть чоловіки крім того як вбивати? чи можуть вони принести життя в цей світ? - ніяк!!!
тому мені здається, що ідеальніших створінь іж ми, жінки, не має!!! тому давайте радіти з цього приводу і пам"ятати це завжди, від того рівень самооцінки і гідностібуде набагато вижче! :)
- Location:дой - мілий дом :)
- Mood:busy
- Music:монотонна балаканина тєліка :)
а чи замислювався хтось
над цим?Сніжинка - це маленька, крихітна жива істота, яка бореться, так само як і всі, за життя-буття.
якщо споглядати за ними, то можна побачити з якою силою і напругою вони намагаються обігнати одина одну....
Я знаю, коли вони падають на обличчя, носик чи вії, вони самі щасливі, бо тіко так їх зможе почути людина, звичайно, якщо захоче чути.. не кожен це може, не в кожному з нас всередині лишилась та наївна дитина з минулого, у декого вже навіть образи дитинства постирались, це гріх- забувати дитинство, але я не про це.
Повірте, кожній з них є, що розповісти і повідати світу, кожна з них має мудрість, у них чудові життя.
Вони наче посланці від вищих духів.
....
Кожна з них має свою особливу павутинку-форму, це має теж щось значити, але я ще не вирішила що.. не знаю...
а можливо немаю просто часу.
так жахливо дорослішати і втрачати час на пустоту, шукати якоїсь краси десь там далеко, а навіщо? навіщо, якщо ця краса серед нас, що може бути чарівніше творіння рук святих... для мене нічого.
....
так приємно відчувати, коли вона, сніжинка, ніжними рухами падає тобі на вуста, і ось вона така холодна... мить - і тепліше неї нічого нема...
вони збираються на віях, утворюючи собі своєрідне гніздечко, а що може бути прекрасніше чарівних сніжинок на віях прекрасної красуні принцеси, які згогдом перетворюються на маленькі краплинки, це не значить що сніжинка померла, ні - у неї просто два окремих життя..
якщо придивитись до цих краплинок, в них можна побачити відзеркалення очей і душі красуні і зрозуміти, відчути хто вона, без слів.. але треба вміти...
сніжинки на волоссі... чи не диво це - за мить стати біленькою і відчути себе снігуркою, покружляти піднявши голову до небес, і відчути як вони, сніжинки відриваються від твого волосся, радіють, сміються дзвінким сміхом разом з тобою, і летять летять кудись, де їх чекає ще одна чарівна красуня з бажанням бути снігуркою.
кружляючи неможливо не помітити ту небесну сріблисто-блискучу завісу. і тут ти розумієш, що не існує нічого, нікого навколо, ти один і лише вони, маленькі беззахісні створіння світу цього.. ти не чуєш шуму зовнішнього світу, лише їхній спів, і душа починає співати разом з ними, з"являються сльозинки щастя на очах, більш щасливих сліз я ще не бачила.. і ти радієш - ще не вмерла краса в світі, ще не зачерствіли душі навколо, або ж просто створюєш собі таку ілюзію і намагаєшся всіма силами вірити в неї..
їм властиво перетворюватись на краплинки - провісники душі людської..
по моєму волоссі повільно тануть і стікають краплинки життя, волосся сяє від них, ось на мить вони затримуються на кінці пасма і з дзвоном ангела відлітають в небуття, щоб потім знову принести нам щастя і радувати душі дітей, а це вже справа кожного вірити в них чи ні...
так хто ж вони - провісники щастя, чи невід"ємні частинки пори року зими?!
P. S.: Хто би ви не були, я всерівно вас люблю!!!
***
Снежная снежинка
Кружась легко и неумело,
Снежинка села на стекло.
Шел ночью снег, густой и белый -
От снега в комнате светло.
Чуть порошит пушок летучий,
И солнце зимнее встает.
Как каждый день - полней и лучше,
Полней и лучше новый год...
- Location:світ казки
- Mood: amused
- Music:сміх і галас сніжинок
крапки - хороший початок - "ні а чьом".
хочеться щось написати, чимось поділитись, але нема сил і натхнення.
таке відчуття, що я п"яна, вже мабуть з годину мучаю себе думкою - від чого?!
пити-не пила, можливо від швидкоплинного життя, за яким я все не можу встигнути, або на стільки зациклилась на тому щоб встигнуть, що немаю часу жити... хз.
можливо від перевтоми на навчанні. інколи думаю собі "навіщо мені це все, невже не простіше жити незаморочуючи собі мізки"?!
ні, і я впевнена в цьому. часто згадую моменти отупіння під час моєї хвороби вітрянкою, коли на вулиці літо, сонце, всі живить повними життями і дихають на повні груди, а мені не залишається нічого, окрім сидіти на підвіконні і замість віконного скла бачити грати, намагатись себе переконати, що це просто ілюзія, але мізки настільки були запліснівівші, що я стала плутати реальність і видумку. це був той досвід, якого навмисно не отримаєш ніде. звісно це не схоже на якусь там "школу виживання" чи щось такого сенсу, але все ж - я отримала той жаданний час для роздумів, здавалось, що навіть забагато часу.
а чи можливо, щоб часу було загагато?! мабуть ні, його обмежена кількість - 24 години на добу. а інколи так хочеться продовжити, хочаб на хвилину.
інколи мені здається, що ізза цих часових рамок, я себе почуваю наче за гратами, в клітці, тому що не завши виходить зробити те, що запланував на ці 24 години, а ще й поспати не завадилоб...
взагалі я дуже люблю спати. ви знаєте, я ні на що не проміняю мить в моєму теплому, м"якому і приємному ліжку якогось одного морозного засніженого ранку, наприклад ранок 31 грудня чи навпаки 1січня, у мене все ще з дитинства залишились ті відчуття і асоціації, мабуть ви всі їх знаєте: відкриваєш очі 1 січня "ох, ах, ранок, подарунки-шшшшшшввввввввввидко під ялинку :)", таке приємне відчуття, коли всередині все на мить завмирає в очікуванні своєрідного дитячого дива. інколи я сумую за тією своєю дитячою наївістю, банально - але тоді жилось простші - ні, ні, ні, не подумайте я не нарікаю, просто- носталжі:)
тобі так не хочеться вставати, бо тіло обомліло і всмоктало в себе тепло і той аромат лінощів, який вітає в кімнаті, мрієш собі про фіраночку кави, аж до запаморочення в голові і відчуття оманливого її запаху і присмаку, але всерівно не встаєш і намагається запам"ятати і сфотографувати цю мить всередині себе, щоб ніколи її не забувати, бо вона всерівно особлива, хоча й здавалось би така давно знайома, наче за сценарієм, але завши чомусь все йде з якимись змінами - мабуть міняємос ми і самі того не знаюяи приносимо зміни в свої ідеальні мити, мрії і думки.
ось і все...
- Location:хз де.
- Mood:веселковий :)
- Music:тиша - найкраща музика для душі
цікаво, а як там, де мене зараз немає...?! мабуть там справді кльово..
а як тут, де я є?! ні, насправді, як тут? хтось може з певненістю сказати як тут де кожен з нас є, себто в своїій реальності? чи насправді тут так, як ми хочемо щоб було? а що зробити щоб було краще? якщо не знаємо ми, то ніхто нам не скаже... болісно розуміти цей факт.
тяжко розуміти, ти - роздвоєна осбистість, суб"єкт і об"єкт одночасно...
ви думаєте це цікаво і пізнавально? а хто ви, задаю питання і навіть уявлення не знаю кому і щоби я хотіла почути за відповідь... мабуть найкраща, найактуальніша і звичайно наймешболюча і вразлива відповідь - нікому і нічого...
насправді, навіщо вриватись в мої запівнічні думки і намагатись щось мені пояснити, скоріше всього на 90% кожен з нас задаючи питання нехоче почути відповідь, але ми такі - допитливі, і тому завши створюємо неадикватні ситуації, самі для себе для оточуючих...
але ж пасивом і егоїстом ити не можна, а хто сказав? Бог? голосно сказано, є ті, хто в нього не вірить.. ось такі буваютьт жорстокі і самовпевнені серед нас..
я не відчуваю життя, лише монотонне жування дешевої рожевої гумки "лаверс"...
розуміння життя і ототожнення себе з ним приходить, коли ти починає відчувати замерзлі кінцівки пальців, які, здавалося, насправді ти не має відчувати, але все навпаки, як в країні Аліси, ти розумієш, ось яка вона - реальність, насправді жорстока і непохитна, така як вона хоче бути, а не як ми її уявляємо, і ось в такий момент ти починаєш мріяти про життя жувальної гумки.. чи хто знає... точно знаю, що не я.
я не бог і не святиня, я просто я... а можливо і зовсім не я, а ще хтось, хто взяв мою подобу... а для чого? життя - гра, значить саме для неї.
здається у мене занадто багато жжорстокості, а хто скаже як арефметично порахувати рівень жорстокості в крові, хм... вона ж в крові? чи де насправді.
ось ось... бах!-вибухнула... як дьоготь розтікається по капілярам і венам, я відчуваю нестачу кисню, але приплив мужності всевладдя (гріховно, ми від свого начала такі)... тепер починаю зумислюватись - що важливіше - ці вічуття чи нестача кисню...
?!
інколи боюсь прийняти невірне рішення.. так, так, я розумію, що його нема, але ж зараз граю роль суб"єкта, пам"ятаєте ми ж домовились на початку... мій світ - моє життя, мої думки...
прошу-заходьте, як кажуть буржуї- ю а велком!
так так, саме так, я вже звикла, що всі риються в моїй голові, в душі, в серці... всі хочуть щось знайти нове і цікаве: людоньки я така як і всі!!!!! але мене не чують. інколи стає боляче, особливо, коли починають виправляти так би мовити "дефективні деталі заводу-виробника", але повірте- з часом звикаєш, і тоді стає вже майже в кайф.
я себе програмую - головне не стати такою ж, головне не стати такою ж... ааааааааааааааааааа - розумію, це стає все неминучіше з кожною секундою з кожною хвилиною а з годиною-майже реальністю.
на мить затихла... хм.. я знову втратила ланцюжок думок, ненавиджу коли так стається...
але стається завши так як ми того не хочем...
все настає ступор... вибачте, час йти зі сцени, - багато чого сказано, багато чого приховано, а ще більше забуто....
хотіла написати одне, а вийшло як завши інше... се ля ві.
він запитав мене: -хто ти?
я відповіла:- письменниця, але у мене ніколи не вистачає часу на написання чогось вартого уваги...
Пе. ес.: хтось знає психлікарню з гарними сучасними зручностями, щоб хоча б тілу було на останок приємне життя....
добраніч!!
- Location:темнота
- Mood: cold
- Music:шелест думок в голові
значить їду в метро і ловлю себе на думці, що мої очі дивляться спристально на наклейку на дверях, вона привертає мою увагу, але я чомусь противлюся тому, щоб прочитати її, всередині відчувається якась відраза. згодом погляд ловить образ на цьому чорному папірці - це свічка. перша думка: невже соціальна реклама про алкоголізм чи не роби аборти, хм... а при чому тут свічка..?!
ось і читаю, щось типу такого - вшануйте память померлих рідних під час голодомору, проживіть 22 листопада з одним шматком хліба.
ну що за фігня думаю я собі?
хто це собі вирішив що саме 22 числа це треба робити і саме в листопаді місці... мені здається це тупо.
інколи виникають такі думки, що наш "любий президент" прийшов до влади лише для того, щоб виконати єду місію - світ визнав голодомор.
а якщо задуматись? - та нафіга сучасній молоді, яка вже далеко далеко від тих часів, віддавати шану комусь? якимось загиблим, які можливо ніяк і не відносяться до них. а хтось запитував себе-чи потрібна взагалі ца шана цим загиблим? чи зміниться від неї щось накраще? ну я би ще зрозуміла якби це вшанування могло врятувати життя тим загиблим, але ж коли то було.. огогого - даю палець на відріз, що якби запитати молодь в яких роках був голод, то вони або пошлють тебе, або будуть мямлити щось несуразне і невиразне.. та їм навіть соромно не буде від цього.
кому лекше стає від цих вшанувань? мабуть просто в прикол було потусуватись в містах на площах зі свічками...
це тупо- ну бв голодомор, всі це знають, ну страждали люди, ну помирали, але ж ми вже цьому зарадити ну ніяк не можем? тоді якій сенс в цьому? просто так-заради галочки. чи можливо ще один привід напитись? (що дуже властиве нашій нації).
я вважаю, що це марна трата часу і грошей..
та щей так тупо- проживи день на одній скибці хліба, а що це змінить? яка банальщина, ще би сказали піди на вулицю і віддай всю хавку з холодильника бомжу, бо бачте він теж голодає...
не знаю як ви, але я не погоджувалась, не погоджуюсь і не буду погоджуватись з масовістю, з колективним несвідомим - як стадо баранів, вибачте..
- Location:стіл, стілець, квіти, настольна лампа, екран монітору
- Mood:
apathetic - Music:тиша-так краще думається
По -перше до мене повернувся мій близький
друг, з яким я посварилась (чи хз що то було) не знаю з якої причини. ну знаєте, бувають такі періоди в житті, коли все стається саме по собі, так собі тече по рівній чи то похилій площини, ави того не помічаєте, або просто змучились помічати. а потім якось все сприймається як дійсність, і знову лінь стає вище будь яких інших почуттів-відчуттів. взагалі-то треба боротися з лінню, це ж сама страшна штука - лінь. звичайно, мені вже давно, мабуть як і багато кому ще, хочеться забити на все, завалитись на ліжко, гарно виспатись, не піти на пару тройку пар, що переросте в систематичні прогули, які затягнуться на дні, а потім і тижні... а ось тоді і тільки тоді прокинеться совість, яка якби ворог ліні, яка, начебто, мала б захищати нас від неї. але вже занадто пізно. але ж їй мабуть в кайф гімороїти мізки, не давати спати ночами і думати "як то це все розгребти і як так сталось зі мною"...
але я терези - все змінне і швидкоплинне. ні, я не кажу, що терези поганий знак зодіака, він навіть дуже класний, але блін як тяжко миритись з ним в собі, інколи здається, що ти починаєш боротись сам з собою, але той ти вже не ти, а ще хтось, хто гарно пристосувався в тобі і живе своїм життя. - але ж в гуртожитку теж треба вміти зживатись з іншими людьми, але тут не в тому річ.
тяжче всього боротись самим з собою, але без цієї боротьби, ти розумієш, що з тебе нічого не вийде. добре було б якби ми народжувались 100% індивідами, себто не мали минулого, точніше це минуле якби не ваше, а свієї вашої сім"ї, вашого роду. так от, якби можна було народитись начисто, з білого листка, якби можна було самому писати свої історію, а не так що ти маєш тягнути за собою помилки свого роду, їхні недоліки, гріхи... а з кожним поколінням цих недоліків і гріхів стає все більше... і так все заплутується, що сидиш і думаєш якби так не згрішити ще раз, щоб чаша терезів не опускалась все нижче і нижче. але ми не безгріховні - інакше не було б цікаво жити. не було б чого аналізувати, чого виправляти. не було б тоді міфів про пекло, чортів і тд і тп.
хвороба теж прийшла неочікувано, якби я знала, що я можу захворіти, але очі не хотіли вірити а руки брати.
я мабуть занадто розслабилась у Львові, втратила уважність від скруженої голови тією засніженою красою похмуро-сонячно-сріблистого ранку на високому замку. у всіх буває.
цікаво, у кожного є своє улюблене місце в світі? а чи багато таких місць у тих, хто багато подорожував? от у мене є лише декілька місць, які я називаю "місця мого серця". мене лякає думка: якщо я побачу ще якісь країни, безперечно там буде море прекрасних роматични місць, а якщо якесь з них мені сподобається більше тих, що у мене є зараз? що я тоді буду робити? невже я знову буду зрадницею? так тяжко бути сильно закохливою - кожен крок і гріх.
у мене багато гріхів, а у вас?!
цікаво, а чи багато людей в світі розумію і приймають свої гріхі?
а чи багато таких, що намагаються виправитись?
тю - дурні питання, це всерівно що задатись питанням скіко людей в даний момент займаютьс сексом. багато, а чи важливо це справді? тут би зі своїм мотлохом розібратись, а що вже казати про інших людей.
я змінила своє відношення до зими, чи то зима своє до мене. вона мені стала шалено подобатись. тепер я стала жаліти тих людей, хто святкує новий рік під пальмою на шалено палкому піску. хіба ж це новий рік? а де ж мороз який щипає за щічки і носика, приносить живий рум"янець, де той білий білющий сніг який засліплює очі і паморочить голову.
чому я вже не дитина? раніше так класно було погратись в сніжки, а зараз вже не ті відчуття
я з нетерпінням чекаю нового року, чому? будуть ті ж друзі, те саме меню столу, жива ялинка, тіж іграшкі, феєрверки, привітання. ні, не подумайте, що я нехтую цим всім, зовсім ні. але в серці передчуття змін. новий рік-нове життя. надіюсь, що він принесе мені багато позитиву, хороших новин і здійснення хоча б частини життєвих планів.
доречі, шалено хочу собі собаку, але не маю права її придбати, оце нещастя.
мабуть це поки все, що я хотіла сказати.
цьом-цьом всіх!
- Location:ліжко, відігріваюсь в хворобі
- Mood:позитивний
- Music:неділя
Що ще сказати?
Вона швидкими і впертими кроками заполонила весь простір, де, ще зовсім недавно, панувало на повних правах літо.
Три місяці - здавалося достатньо... Але закрадається сумнів...
Колись мені подобалась пора по своєму, колись... це коли? - коли я була малеча і недосвідчена в житті, навіть, я би так сказала, в життєвій буденності.
Тепер буденність у мене чомусь повязується з ось такими сірими, монотонними і якимись безликими днями.
Навіщо проживати марно життя?! А так хочеться жити, жити по-справжньому, своїм, а не чиїмось незрозумілим, невідомим для тебе життям. Воно (життя) наче й твоє, бо здається, що ось ти йдеш, думаєш, відчуваєш, переживаєш, але це все таке награне, таке пластмасове, штучне і неживе, а хочеться ж жити...
Осінь - це праобраз життя, ось воно світиться яскравими барвами і фарбами листя, через яке мерехтять останні ностальгічні промені сонця, як ті ностальгічні спогади дитинства, якихочь етапів життя, емоцій... А ось - похмура, зла і безжалісна, вона б"є своїми різкими поривами вітру і дощу, але це омана - це, насправді, плаче літо і всі ті, хто так хоче повернути його, а серед них і я.
Я навіть не зчулася як полюбила так сильно літо. Здавалося б що тут такого особливо? чому літо і весна на стільки дорожчі серцю ніж осінь і зима... але дорожчі, тепліші і приємніші. Вони відображення моєї душі, моїх почуттів і відчуттів. Вони це я, а я це вони - ось так створюється мій міні світ, який не хоче сприймати і впускати до себе ті жахливі нотки осінньої непевності, неспроможності і небажання...
Треба бути сильним і вміти протистояти неземній силі, яка затягує і робити з тебе свого раба, таке воно життя - на те ми й люди.
- Location:вдомці
- Mood: exhausted
- Music:струни серця і душі
Я думала, що стан 18 річного отупіння пройде з досягненням 19 років, але здвється мені, що цей стан треба лікувати, а не чекати з моря погоди... а так взагалі все кульно!!!
лякає повна, незмінна постійність, але ж колись лякала непостійність?! хз...
хочеться маневрувати між, десь посередині, тоді точно має бути не сумно.
якщо рівновагу мені так і невдасться досягти, чи матиме наразі життя сенс?! а взагалі чи має воно мати цей сенс.
руки бояться паперу і ручки, а мізки бояться навіть на секунду подумати про щось поза буденним, але ж бажання є, то чому б ні? - але ні, не хочу, треба чекати того переломного стану, коли ти ходиш по лезу і тобі то приносить кайф..
цей стан прийде, скоро скоро скоро, я це відчуваю, у мене починає калатати серце, божеволіти очі - значить вже скоро.
щож, буду чекати...
- Mood: apathetic
- Music:Бурмака, але чи має це значення?!
- Location:в життєвому просторі
- Mood: guilty
- Music:хаотично вибрався бумбокс
виникає питання, чому на стільки апатично йти на навчання???
Це лише у мене так, чи у всіх?
...якою має бути вмілою наша держава, щоб так відбивати охоту до навчання та щей робити ненависним самі улюблені в житті речі...
я апатична.
- Location:ліжко
- Music:тиша на фоні з шумом дороги індустріального міста
Так от, купила і що? думала, що з ним буде веселіше і життя якось зміниться, але ж це просто шматок пластмасо-металевого брухту, хіба це може змінити життя кардинально, чи хочаб повернути настрій на інший лад.
я все така ж як і була - на душіморозно, а в серці порожно.
- Location:зручне крісельце
- Mood: bored
- Music:ноу мюзік
-чому?
- мабуть, тому що занадто багато думок набралось в голові і я знову заплуталась в них як в густих тенетах ліан на якомусь безлюдному острові... ну знаєте, буває так, хочеш написати, а правильного слова на думку не спадає, чекаєш по кілька хвилини того моменту, коли слово врешті решт спуститься на кінчик язика, але факт лишається фактом - ти починаєш божеволіти від думок, перед очима починають з"являтись білі аркуші хаотично заповнені думками, але цього все ще мало, принаймні так здається, хочеться, щоб ці аркуші стали реальними.
Про що би розповісти зараз? А про що хочете ви? Про смерть, про ремонт в квартирі, про те, як не встигаєш за життям? хм.. багато ще чого є. мабуть, всього по трошку.
Врешті-решт, зрозуміла, що смерть не такай далека від нас, що вона не просто слово, або подія, яка стається з усіма крім тебе і твоїх рідних, а вона сама що не на є реальна штука, відси пішли перегляди життя, поглядів, відношень до всього в світі. хм.. замало часу, якось ще напишу на цю тему багато всякого, хоча вже й так багато чого написано мною, але поки що це таємниця (цсссссссс)
Про ремонт? так, мене це гріє і радує, коли я починаю дивитись на ту гігантську роботу, що зробили мої руки, я "гаржуся сабою" - так, я переклеїла шпалери, аж в трьохї кімнатах (оплески)!
Треба віддати належне друзям: друзі це, насправді, такі класні чуваки, якби не вони, то спилася би я десь в глибокій канаві і снилися б мені чулові сни в яких ніколи не буває нічого поганого, бо на те й вони чудові сни!!!
цьомаю всіх!
- Location:напівобклеїна кімната
- Mood: apathetic
- Music:Крихітка цахес :)
avoid loud and aggressive personss, they are vexations to the spirit. if you compare yourself with others you may become vain and bitter; for always there will be greater and lesser person than yourself. enjoy your achievements as well as your plans. keep interested in your own career however humble; it is a real possession in the changing fortunes of time. exercise caution in your business affairs; for the world is full of trickery. but let this not blind you to what virture there is. many persons strive for high ideals and everywhere life is full of heriosm. be yourself. especially, do not feign affection. neither be cinical about love, for in the face of all aridity and disenchantment, it is perennial as the grass.
take kindly the counsel of the years, gracefully surrendering the things of yourth. nurture strength of spirit to shield you in sudden misfortune. but do not distress yourself with imaginings. many fears are born of fatigue and loneliness. beyond a wholesome discipline, be gentle with yourself.
you are a child of the universe no less than the trees and the stars. you have a right to be here. and whether or not it is clear to you, no doubt the universe is unfolding as it should.
therefore be at peace with God, whatever you conceive Him to be; and whatever your labours and aspirations, in the noisy confusions of life keep peace with your soul. with all its sham and drudgery and broken dreams, it is still a beautiful world. be careful. strive to be happy.
- Location:дом милый дом
- Mood: cheerful
виникла думка "хм.. хіба це нормально, що ні йоти суму ні в душі, ні в серці за ними?"
потім з'явилося пояснення: "мабуть я вже виросла з віку сюсюкання.."
а з часом прокрались сумніви.
ось так і живу - в очікуванні нової сварки чи нового наїзду на мене
- Location:дом-мой милый дом
- Mood: cold
- Music:сварки батьків
а що ще можна очікувати? самотня, пуста квартира, 4 стіни, які здається заре здавлять мізки і голова трісне і всі побачать мої оголені думки, які я так намагаюсь приховати від публічного огляду і оцінення...
це не для мене. вони призначені для особливих..
депрес прокрався в голову, побороти його не змогла і він вже розтікається по венам і отруює мій організм, остання фортеця - душа.. а чи зможу я її уберегти?
чому нас з дитинства не вчать бороти цю хворобу? це би так допомогло...
починаю втрачати відчуття буття, все переходить в стадію заповільненого існування....
головне повернутись, головне не здатись, головне не лишитись там, в потойбічному
головне лишитись собою... головне....
- Location:хз де - десь там
- Mood: depressed
- Music:Мадонна повертає до життя
що було зроблено - те зроблено, а що ні - то ні, що було продумане - те зараз в стадії розробки і втілення в життя, а що ні - значить не важливе для мене на даному етапі буття.
все, що трапилось - те на краще, всі, кого бачила - ті молодці, що виявили бажання мене побачити, і наші бажання сплелись воєдино і стали можливістю, яка втілилась в життя, всі кого не бачила, нічого, ще прийде час!!!
ББ, мої любі, ББ день і ДА ЗДРАСТВУЕТ НОЧЬ!!!!!
- Location:ги, там само, не зраджую коханому монітору
- Mood:СОННЮЩИЙ
- Music:тиша і лише шарудіння думок
